Можна утікати від любові,

спати чи кудись невпинно йти,

а кохання власне, світла повне,

цілий вік шукати й не знайти.

Можна долі висловить осанну,

бо кохання досягти ознак.

І найперше мати, і останнє,

справжнього не звідавши однак.

Можна плакатись, втрачавши міру,

помилятись, не тримавшись меж.

Та ніколи не втрачаймо віру

й нам вона тоді не зрадить теж.

Можна впасти в довгий сон зимовий…

Повесніло врешті до пуття.

Стрілися на березі любові.

Повінь вже – проснулись почуття!

Можна так багато загубити

й вірити, що більше знайдеш все ж.

Варто долю кожну мить любити,

бо від неї справді не втечеш.

Можна і потрібно й крізь зітхання

вірити, й не знавши, що гряде.

І любов – ясне-ясне кохання

прийде, наче з неба упаде!

Можна вправно бавитись у Слові, –

без кохання ж гарно не зречеш.

Утікати можна від Любові,

та від неї, звісно ж, не втечеш.

Можна знати – ще напевно буде

радість, біль у почуттях обох.

Від Любові не втечеш нікуди,

бо її оберігає Бог.